Я ходив у походи, але не в такі, як цей. Тут значно більші навантаження та випробування. У мене худорлява статура, я важу лише 64 кілограми. Іноді під час цього походу в горах був такий сильний вітер, що мені здавалося: зараз мене знесе. Я іноді кажу про себе: «Я гончої породи».
Коли дійшов до вершини, дуже захотілося викурити цигарку. Так і зробив. Усі навколо дуже дивувалися, звідки в мене на це взялися сили.
До армії я був будівельником. Робив ремонти, зводив будинки. Працював сам. Для мене найголовніше — відповідально та якісно виконувати свою роботу. Саме це й спрацювало. Люди бачили, як добре я ремонтую та будую, і радили мене своїм друзям та знайомим. Завдяки такому ставленню я завжди мав багато замовлень і роботи. Мені навіть не потрібно було рекламувати себе на сайтах чи в соціальних мережах. Якість та відповідальне ставлення працюють краще за будь-яку рекламу.
Напевно, саме це почуття відповідальності й тримає мене у війську. Буває дуже небезпечно, бо це війна, а ворог постійно намагається просунутися та уразити нас. Моє завдання — підвозити все необхідне піхоті на позиції. Для цього треба перебувати в «сірій» зоні, тобто там, куди долітають ворожі снаряди та дрони.
Але я розумію, що, попри всю небезпеку, моя служба потрібна піхоті — тим, хто стоїть на позиціях і стримує наступ окупантів. Якщо я не довезу їм їжу, воду, боєкомплект, медикаменти чи будь-що інше, що їм потрібне, буде дуже важко втримати позиції. Саме ця відповідальність за побратимів і тримає мене. Іноді дуже втомлюєшся, але почуття відповідальності за інших людей не дає зупинитися.
Коли я вже повернувся з походу, виявилося, що за цей час командування представило мене до ордена «За мужність». Я отримав нагороду, а фотографії з нагородження побачили мої нові друзі, з якими ми ходили в похід у Карпатах. Вони раділи за мене та вітали.
