Я давно не був у горах і мріяв знову піти в похід. Для мене гори — це дуже дивне й водночас точне поєднання спокою та пригоди, тиші й авантюри. Там є можливість відійти від буденного життя, від постійної напруги, від усього, що щодня забирає сили. Просто йти, дивитися навколо, дихати, насолоджуватися краєвидами й відчувати, що ти знову маєш простір перед собою.
І в поході в горах, і в армії потрібні одні й ті самі якості. І це не лише сміливість. Однієї сміливості мало. Вона може допомогти зробити перший крок, але далі потрібне інше — терпіння, витривалість, уміння переносити труднощі. Потрібна здатність не зупинятися тоді, коли важко, і не шукати легкого шляху там, де його просто немає.
Ще дуже важливо вміти працювати разом. Просто виконувати свою роботу поруч з іншими людьми. Не завжди в ідеальних умовах, не завжди в доброму настрої, не завжди тоді, коли є сили. Я б сказав так: складно, страшно, але працюємо. У цих словах, мабуть, і є суть того, що допомагає рухатися далі. Без цього не перемогти ворога. І без цього не пройти через гори.
Армія навчила мене вмінню спілкуватися і знаходити спільну мову з дуже різними людьми. Навіть із тими, хто тебе дратує. Навіть із тими, з ким я навряд чи спілкувався б у мирному житті. У звичайному житті людина може обирати коло спілкування, уникати когось, триматися осторонь. Але тут усе інакше. Тут треба домовлятися, слухати, витримувати одне одного і робити спільну справу.
Бо у нас є спільна робота і спільний обовʼязок — служити у війську та захищати країну. І цей обовʼязок важливіший за особисті симпатії, за втому, за роздратування, за все другорядне. Він змушує дорослішати, тримати себе в руках і памʼятати, заради чого ти тут.
Колись закінчиться війна, і я відкрию свій скеледром. Буду вчити людей тому самому, чого сам навчився і в горах, і в армії, — сміливості, витривалості та вмінню йти через «не можу».
